І знову Ульяновщина в жалобі та печалі. 20 лютого в район увірвалася страшна звістка про загибель нашого земляка Бондаря Олександра Вікторовича. 30 січня 2015 року Олександра Бондаря призвано Деснянським РВК та направлено на перепідготовку, а через місяць мобілізовано в зону АТО. Маючи за плечима досвід роботи механізатора, Олександр Вікторович служив водієм танка. Його позивний “Квіточка” додавав усім гарного настрою. Товариші по службі цінували його за гумор та оптимізм і стверджували, що з таким надійним побратимом служба стає легшою. Бійці 30 бригади готувалися на “дембель”. Разом із товаришами Олександр служив більше року, хоча неодноразово доводилося прощатися з побратимами, проводжаючи їх грузом 200. Після мобілізації планували відвідати могилки всіх хлопців... Тепер географія поховань розширилася, адже загинув ще один боєць, якого в труні привезли в його рідне Вільхове.

За всю історію села такого важкого похорону не було – від малого до старого виходили люди на вулиці, щоб вшанувати пам’ять Сашка, котрого знали всі. Жителі району з різних сіл і райцентру приєднувалися до трауроної процесії і під душерозривну мелодію військового духового оркестру до цвинтаря, втираючи сльзи болю і жалю, і кожен подумки лаяв війну, яка забирає синів України.

Не існує в світі слів, щоб втішити згорьовану матір Галину Дмитрівну, якій не судилося побачити ненароджених Сашкових дітей, обійняти його і сказати слова: “Із поверненням, сикок!” У пам’яті назавжди залишиться їхня остання телефонна розмова 19 лютого. Син діливя з матір’ю сокровенними планами і запевняв, що вже в квітні буде вдома – час до дембеля швидко злетить. Ці запевнення були марними – по обіді 20 лютого Матір повідомили про смерть сина.

Не треба, мамо, плакати, не треба,
Твій син – Герой, і слава на віки,
На тебе він глядітиме із неба,
Для тебе він світитиме зірки.

Якщо тобі, матусю, стане гірко,
Як сивий вечір землю обійме,
У синім небі запалає зірка –
Це твій синочок згадує тебе.

Молись за нього, мамо, щохвилини,
Молись за себе й інших матерів,
Нехай настане мир для України.
Хай не вбивають люблячих синів.

В ніч з 27 нa 28 липня 2016 року в Дoнецькій oблaсті зaгинув військoвoслужбoвець Ігop Кушніp з с. Мечиславка, Блaгoвіщенського району, Кіpoвoгpaдськoї oблaсті.

Сoлдaт Ігop Леoнідoвич Кушніp, 1980 poку нapoдження, пpизвaний дo лaв Збpoйних Сил Укpaїни в сеpпні 2015 poку пo мoбілізaції. Пpoхoдив службу у військoвій чaстині NВ 0927 53-ї мехaнізoвaнoї бpигaди.

Зaгинув Ігop Кушніp під чaс несення військoвoї служби в Дoнецькій oблaсті, від pук дивеpсійнo-poзвідувaльнoї гpупи (ДPГ).

Чoлoвік не був oдpуженим. У ньoгo зaлишилaся мaти 1950 poку нapoдження.

Вічна слава герою!

Народився 15 червня 1992 року в с.м.т. Крижопіль Вінницької області в сім'ї працівників міліції. В школі навчався добре, відвідував різні спортивні гуртки, брав участь у районних і обласних змаганнях з важкої атлетики. Займав І-ІІІ місця. Має багато спортивних нагород і медалей. Після закінчення школи навчався в Севастополі. Мріяв стати військовим моряком. Після анексії Криму приїхав додому і добровільно у військкоматі записався на службу у Збройні сили України.

Служив у 24-Й механізованій бригаді, що базується у м. Яворів Львівської області. На фронт пішов молодшим лейтенантом. Брав участь у боях за визволення Луганської області. Перебував більше місяця в оточенні. Загинув у ніч з 21 на 22 липня біля ПП «Должанський» під час мінометного обстрілу. Батько Олександра Юрій Дмитрович народився і виріс у с. Кам'яний Брід, де й нині проживає бабуся Галина Михайлівна Савчекко та сім'я рідного дядька Віктора Дмитровича Савченка. Отож всі канікули й святкові дні Олександр проводив у Кам'яному Броді, можна сказати, виріс там. У нього багато друзів і знайомих у селі, які, як власний біль, сприйняли загибель Олександра. Вічна пам'ять йому.

СУМУЮЧІ КАМ'ЯНО-БРІДЦІ.

Я на світі прожив,
Наче спалах зорі
на світанку,
Наче крапля роси,
Наче крик журавля,
Тільки мить...
І не знав, що раптово
День мій прийде останній,
І в жертовнім вогні
Моє серце на попіл згорить.
У далеких світах
Якось раптом усе я покину,
Що ввійшло мені в душу
Сльозиною і чебрецем,
І додому хоч вітром,
Хоч променем сонця полину,
І війну над твоїм,моя мамо,
Зажуреним рідними лицем.

Криваві калюжі заростуть травою…
Зруйновані міста відбудують…
А життя сотень хлопців-героїв ніхто не поверне…

Он погиб за родину

«Умирая, не умрет герой! Мужество останется в веках!» Так когда-то сказал татарский поэт Муса Джамиль об истинных патриотам и так хочется сказать о людях, отдавших свои жизни в наше время за свободу и независимость своей РодиныУкраииы. Геройски погиб, сражаясь в рядах АТО, полковник (посмертно) украинской армии Павел Леонидович Сницар. Эта страшная весть потрясла меня до глубины души, болью отозвалась в моем изношенном сердце.

Павел Леонидович, наш Паша Сницар, наш Пашка... И сразу перед глазами встал далекий сейчас 1993 год. мой первый выпуск в Ульяновской школе "92, звуки школьного Вальса. Счастливый смех моих учеников окончивших школу, их юные лица. их дерзновенные планы на будущее. обещание новых встреч. Все это было так вроде бы недавно и так давно - 21 год назад.

Вспоминается сейчас первая встреч с теми, которые пришли ко Мне 5 10-5 класс. Тогда много в нашей школе экспериментировали, делая ее совершеннее на свой страх и риск, вводили модернизированные приемы обучения. После очередного «просеивания» — дифференцирования мне достался 10-Б класс, основу которого составляли мои ученики, к которым присоединили несколько сильных учеников из параллельною класса. Так впервые я познакомилась с Пашей Этот худощавый, светловолосый юноша держался по сравнению с другими очень скромно и достойно по отношению к своим товарищам и к нам, его учителям. Он отличался от других какой-то серьезностью, трудолюбием, стремлением как можно больше узнать. Учился он хорошо. В зачетке (в школе для старшеклассников была введена зачетная система, к в вузах) у него стояли оценки «хорошо», а по некоторым предметам «отлично». А свободное время отдавал занятиям спортом, в частности футболу, легкой атлетике. Скромный. вежливый, исполнительный, дисциплинированный. За два года. что он был в моем классе, у менял ним не было никаких пробоем, никаких неприятностей. А когда ему потребовалась характеристика в военкомат, не было нему никих претензий. Ничего не было ни придумано, ни приукрашено, что я, кстати, никогда не делала. Своим ученикам, особенно мальчикам, всегда говорила: «Что заработал. то и получил». Я не была слишком удивлена, когда узнала, что среди немногих Паша подал свои документы в военное училище, так как решил стать военным, то есть выбрал такую профессию – «Родину защищать», и, конечно же, сдав экзамены успешно, он поступил.

За эти долгие годы после окончания школы судьба несколько раз сталкивала нас. Я знала, что, закончив вуз, он был назначен в Кировоград; При последней встрече он сказал, что уже капитан и на днях получает майора. Сказал, что обзавелся семьей, растут дети. И вот эта страшная весть. Ему было только 38. Расцвет мужской красоты, силы, зрелости. Страшно, когда уходят из нашей жизни вот такие полные сил и здоровья ребята, цвет нашего общества.

Ульяновка, ульяновская земля Гордись своими сыновьями-героями. “Этого невозможно забыть! Это на века! Хочется сегодня до земли поклониться родителям Паши - Леониду Васильевичу и Неониле Леонидовне за то, что вырастили и воспитали Такого сына-орла, истинного патриота своей земли.

Дорогой Пашенька, Павел Леонидович! Прими низкий поклон от всех учителей Ульяновской школы №2 , которые гордились и вечно будут тобой гордиться, пока живут на земле, за которую ты отдал свою молодую, но такую достойно прожитую Жизнь. Память о тебе навеки останется в наших сердцах. Пусть земля тебе будет пухом! Герои не умирают!

с глубоким уважением и искренней любовью к тебе классный руководитель 11-5 класса 1993 года выпуска Вора Александровне ХЛИВНАЯ.

 

Як стало відомо, під час звільнення від терористів м. Лисичанська загинув командир військової частини 3011 Національної гвардії України полковник Радієвський О.В.

23 липня саме під час перемовин із терористами про винесення з поля бою поранених та вбитого командира і потрапив під прицільний вогонь командир Кіровоградського стрілецького батальйону НГУ підполковник Сніцар Павло Леонідович. Підступна смерть обірвала життя прекрасної людини, батька двох малолітніх дітей.

Паша вчинив, як справжній воїн, командир, як патріот України. Це була його не перша поїздка на Схід. Ми пишаємося своїм земляком, бо саме таким його виховала наша ульяновська земля, райцентрівська школа № 2, яку він закінчив.

Посмертно йому присвоїли звання полковника.

Дорогі наші земляки, друзі, знайомі, однокласники та всі небайдужі до чужого горя люди, просимо допомогти сім’ї матеріально….

Пам’яті однокласника

Вогонь життя раптово згас,
Печаль і смуток серце ранить.
Низький уклін тобі від нас і вічна пам’ять.
До нас ти більше не прийдеш, а ми у тебе будем.
Твою любов і доброту ніколи не забудем.

Вознісся до небес наш ровесник, однокласник Павло Леонідович Сніцар, 1976 року народження. Загинув син, батько, чоловік, воїн. Таку втрату час не заліковує. Павло затнув, як герой, віддавши життя за мир та незалежність України, за кожного з нас. Прости нас, друже, що не вберегли Тебе! Твій вчинок буде нас окрилювати. Душа приєдналася до побратимів з Небесної сотні. Герої не вмирають!

Навідувався до рідного краю, де блискавкою майнуло босоноге дитинство. Допомагав добрим словом і ділом, порадою, кожному, хто звертався до нього — одноліткам, однокласникам, друзям. Всім, із ким спілкувався, запам'ятався щирістю та справедливістю, був товариським, чуйним та доброзичливим. Мав виняткові природні здібності, талант до науки, які життєва доля не дозволила повністю розкрити.

Після закінчення школи вступив до Хмельницького інституту прикордонних військ, по закінченню якого був направлений на службу до лав внутрішніх військ України, згодом закінчив Київський національний університет внутрішніх справ.

Ніхто з нас не міг ще кілька місяців тому уявити, що на нашу благодатну землю прийде горе, і ми будемо хоронити героїв, які віддали своє життя за свободу і територіальну цілісність України. Павло вибрав сам свою місію - захищати Батьківщину, І він віддав за неї найдорожче - життя. Він загинув за тисячу кілометрів від нашого рідного міста, але загинув за нас всіх. Він загинув, щоб далі не могла просуватися про російська сепаратистська бандитська нечисть. І саме завдяки таким мужнім хлопцям, як Павло, в України є майбутнє... Пробач нас, Павле! Дякуємо Тобі, Павле, дякуємо вам, дорогі батьки, що ви виховали такого сина.

Ульяновщина омивається кровавими сльозами, ридає Україна, адже втратили найкращого з синів. Дуже шкода, що наша священна земля очищається від погані найкращими нашими дітьми. Сьогодні тисячі людей висловлюють співчуття мамі, яка чорніша чорної землі, батькові, який вже не має сліз, родині... Найвищої подяки заслуговують батьки.

Пам'ять про нашого Пашу назавжди збережеться в наших серцях.

ОДНОКЛАСНИКИ.
Сумуємо. Пам’ятаємо

 

Чорна хмара горя, печалі, смутку нависла над нашим містечком. Зі щемом у душі, болем в серці І сльозами на очах від трагічної звістки про велику втрату незвичайної людини: сміливої, порядної, мудрої, доброї Сніцара Павла Леонідовича.

Пригадуються роки, коли він був учнем Ульяновської школи №2. Це особливий хлопчик: розумні оченята, скромність, відповідальність, чесність, доброта. Його любили всі: вчителі, друзі. Таким він став і в дорослому житті. Дуже любив свою професію. Він став надійним Миротворцем. Захищав свою Батьківщину, таку єдину, як матір. Був відмінним сином, батьком, чоловіком, братом, другом.

Ульяновці в розпачі, журбі і сльозах. Не хочеться вірити, що його не буде з нами. Не хочеться вірити, що на його могилі лише тихий теплий вітер буде колисати могильну траву.

Л. А. БЕЗП'ЯТА вчитель-пенсіонер

В память однокласснику.

А боль утраты чем измерить?
Чем заглушить из сердца стук?
Ушел из жизни лучший парень...
Для нас для всех хороший друг...
В рассвете лет — Закат...
Скажи, Всевышний: В чем он виноват?
Он много сделать не успел
Для дома, для семьи, друзей...
Ах, если б только знать бы
Сколько отведено для нас на этом свете дней.
Горит свеча за упокой души
И слезы по щекам стекают...
За гранью жизненной черты...
Поварить трудно... Но так бывает—
Всевышний лучших забираешь.
Мы помним мы скорбим...
ТЫ а нашем сердце В нашей памяти
Останешься живим

Ви сліз людських невпинно плаче небо,
Від них здригається матінка-земля,
А горя материнського більше не треба,
Коли відходить синочок в небуття,
Коли синочка обривається життя.

(М. Седляр)

 

Сьогодення нашої ВІТЧИЗНИ жорстоке, вбивче: війна є війна. Гинуть наші синочки. Скільки їх? Хіба ми знаємо? На превеликий жаль, на горе, знають матері, сини яких загинули там, прощалися навічно і життям.

Уже вчетверте Ульяновка в траурі, в жалобі - четвертий наш Герой, полковник Юрій Миколайович Бойко, молодший син вдови Лесі Мусіївни Бойко, загинув у зоні АТО. Хто, хто вгамує невимовний, пекучий біль втрати синочка? Хто вилікує від горя її згорьоване серце? Ніхто.

З нестерпним болем і невимовно сумуємо про трагічну втрату дорогого сина, брата, чоловіка, батька, друга, земляка, однокласника, полковника БОЙКА Юрія Миколайовича 1 шлемо родині покійного, його матері Лесі Мус Ай ні і всій родині щирі співчуття скорботи. Розділяємо їх горе, біль, розпач.

"Каким он парнем был?" Статний, красивий, мудрий, скромний, порядний, відважний, вірний присязі І самовідданості Батьківщині, українському народу, люблячий батько, найдорожчий чоловік, друг, колете, однокласник. Скалічений, порубаний, знищений негодами, але незламний, нескорений, душею не спотворений, чесний, гідний неньки України Син.

Пригадуються його шкільні роки. Від інших відрізнявся серйозністю, працьовитістю, стремлінням йти вперед, ввічливий, дисциплінований. За свої 43 прожиті роки встиг багато: закінчив Пермське вище військове командне училище, Київську академію внутрішніх військ України, просувався по службових Східцях. Любив свою професію.

Самовіддано служив Україні і народу, але передчасно пішов із життя, загинувши на полі битви АТО. Став гордістю, героєм України, гордістю школи №2, гордістю нашого маленького містечка. Його життя і подвиг - це приклад іншим. Віддав своє молоде, коротке, але гідно прожите життя.

На таких тримається земля,
Завдяки таким ясніє сонце.
Хай святяться ваші Імама,
Вірні Україні миротворці.

Провести в останню непрохану дорогу в Пущу Водицю з рідної землі прибули його однокласники, вчителі, родичі. Сотні людей у військовій формі І без проводжали його: почесний караул Із курсантів - молоденьких юнаків у парадній форм», не дивлячись на спеку, військовий духовий оркестр, салют. З якою теплотою, щирістю, любов'ю, сльозами, великим сумом відзивалися про нього його колеги командири, генерали, з тих слів можна було уявити «каким он парнем был».

Переступивши поріг дому, де жив Юра, нас оповила краса: затишний будиночок, добре обладнана територія, розумно розміщені зони для роботи й відпочинку. Все це говорить Про те, яким турботливим, уважним, працьовитим був він по відношенню до своєї сім'ї, дружини, доньки. Як любив їх! А в якому розпачі тепер родина, адже дуже любила його!

Скільки можна встигнути зробити людині в свої 43 роки? А Юра зміг. Його вина лише в тому, що Його життя обірвалося від ворожої кулі на самій вершині чоловічої зрілості. Його життя обірвала проклята ворожа кудя, порушив-ши всі закони людини, батька, чоловіка.

У невпинному горі ридали всі: і чоловіки, і жінки. Їх ридання перегукувалися з красивим передзвоном церковного відспівування. Ніби самі ангели спустилися з небес, взяли його душу І віднесли високо в небо.

Кажуть, коли людина помирає, на небі гасне його зірка Але ми віримо в те, що зірка нашого героя Бойка Юрія Миколайовича буде Горіти вічно.

А знаєте, війна
колись закінчиться,
І з часом відбудуються міста,
Але ніколи більше
на повернуться Всі ті, кого забрали небеса.

Пам'ятаймо, поминаймо наших героїв. Бойка Юрія Миколайовича ніколи не забуде ні його мала батьківщина - наша Ульяновка, ні ненька Україна.

Л. А. Безп’ята, вчитель-пенсіонер, однокласники Юрій ЦИКАЛЮК, Сергій ГНИДА, Юрій Циганець, Ірина КОВАЛЬ, Алла КРИВЕНКО, Марина МАТКОВСЬКА, Альона ДЗЮБЕНКО, Юрій ПЕТРИК, Олег Котковський.

 

У мирний час окупація міст, сіл України. Хто міг подумати, що на нашій землі з'являться терористи, які по-звірячому ставляться до народу, обстрілюють мирне населення градами, мов картоплею.

На захист своєї землі стали сини України, залишаючи свої сім'ї, рідних. Одним із них був наш земляк Бойко Юрій Миколайович - герой, який загинув від негідника-стрільця. Це мій улюблений учень. Пам'ятаю його розумні оченята, велику скромність, доброту, працьовитість, таким він став І в дорослому житті. Закінчив вище командне училище, академію внутрішніх справ, вільно розмовляв трьома іноземними мовами. Любив свою професію, був їй відданим. Користувався авторитетом серед колег, працюючи в Генеральному штабі внутрішніх військ України. Полковник. Палко добив Батьківщину, свою єдину доньку. Залишаючи рідну землю, загинув від ворожої кулі, ставши Героєм України.

Я і всі гордимося дорослим життям Юрія Миколайовича. Багато чого він досяг своїми силами, а скільки міг би ще зробити. Адже йому було 43 роки. Школа, учительське зерно дали рясні паростки любові до країни, матері, дружини, Дітей, друзів.

Наші воїни проявляють героїзм, стійкість, мужність, б'ються за кожен клаптик землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистоюють і перемагають, таким і був Юра. В розмові з друзями, йти на війну чи ні, він сказав: «Коли захищаєш дорогу рідну землю і свою сім'ю, Україну, тоді стаєш дуже хоробрим і не розумієш, що таке боягузтво».

Для України ціна цієї перемоги жахлива - тисячі людських життів. Війна - це сльози, невинна кров, руїни, горе. Війна - це смерть, нагла смерть. Гинуть сотні людей.

У віках залишиться великий подвиг народу, який зупинить чорну примару — війну.

І кожна людина на Землі мас сказати «ні» війні. Бо великий подвиг дістається великою кров'ю.

Велике співчуття матері, яка виховала сина-героя.

Вічна пам'ять вершителям великого подвигу - нашим синам-захисникам. Хай спасенною буде земля наша від війни.

Т. П. ДАНИЛЬЧЕНКО, вчителько-пенсіонерка.

Звістка про загибель в бою під час виконання військового обов’язку на сході країни Романа ПОБЕРЕЖЦЯ об'єднала жителів району. Сльози, сльози і безліч запитань: як, навіщо, за що?.. "Будь проклята війна", — шепочуть матері і втирають сльози, а батьки, намагаються їх приховати, не можуть стримати нервового здригання. Сотні людей минулої суботи йшли до будинку, де жив боєць Побережець, щоб віддати йому шану, морально підтримати родину. Такого напливу народу ніколи не бачили в районі, майже кілометрова колона йшла, супроводжуючи над собою домовину, в якій лежав двадцятитрилітній солдат, а військовий оркестр грав траурні мелодії. Не сила була вимовити слово - сум, біль, розпач і страх скував обличчя кожного, і без сліз не можна було дивитися на чоловіків у камуфляжі, які проводжали свого побратима. їм завтра в бій - невже?.. Ці двадцяти-, тридцятилітні хлопці, котрим закохуватися, вчитися, створювати сім'ї і розвивати державу знають, що таке смерть. Похорон Романа для них, Боже, як це заучить страшно (!), не перший. А де гарантія, що останній? Відповіді немає. як і немає вороття загиблому до життя. Домовину з Романом Побережцем опускали в землю під мелодію гімну України і залпи пострілів, а люди здригалися. Це ж, певно, так звучав і той роковий смертельний постріл, від уламків кулі якого загинув молодий чоловік, котрому двох днів не вистачило до двадцятитриліття і десятків років до старості.

Шамраївський сільський голова В. В. Осіевський на траурному мітингу на кладовищі розповів його коротку біографію, зіткану болем і надією. Директор школи В. О. Мартиненко говорила, що Романові довелося швидко стати дорослим - у тринадцятилітньому віці він втратив батька і разом із братом став опорою і помічником для матері.

— У підлітковому віці дітям важко сприйняти смерть рідних, але Роман не озлобився на світ, він вмить подорослішав. Йото жадоба до життя, друже-любність І стійкість заряджали інших. А яким він був трудолюбивим! Здавалося, що вмів усе. Його клас - це перші випускники приміщення нової школи, отож, як найстаршим, їм довелося, щоб прискорити новосілля, працювати з дорослими найбільше, і Роман у цій справі був най-головнішим. Він спішив жити, чи то на підсвідомості знав, що йому відміряне коротке життя, чи то натура така була в нього. Змалечку нічого не відкладав на потім - все прагнув зробити відразу. Одружився він рано, був відповідальним за свою сім'ю. Разом із дружиною Людмилою, також випускницею нашої школи, стали батьками маленької дівчинки, жили в селі.

Строкову службу Роман пройшов по закінченню ПТУ, пишався, що має військовий фах. 28 Серпня минулого року разом із своїм однокласником Олегом Нерубаєм і ще трьома односельцями був мобілізований у зону АТО - він був стрільцем-регулювапьником другого відділення комендантського взводу 57 бригади, старшим солдатом. Восени отримав поранення, а після лікування у госпіталі побував у короткостроковій відпустці вдома на реабілітації. У цей час отримав важкий удар долі – поховав маму, яка вмерла від тяжкої недуги. Зумів мобілізувати душевні сили, у нього була мета – жити для донечки, дружини, заради пам'яті матері і батька. 16 Грудня разом із односельчанами - воїнами АТО Роман побував у школі на дитячому заході, який організували дев'ятикласники, . «Україно, бережи своїх синів». Хлопці скупо розповідали про свою службу, більше слухали малечу і давали їм слушні поради. Хто ж міг подумати тоді, що через місяць у школі поруч із портретом Романа в обрамленні чорною стрічкою горітиме поминальна свіча.

— Не віримо, не хочемо вірити в його смерть, — кажуть перша вчителька Романа Побережця Наталя Федорівна Бордунова і класний керівник Антоніна Степанівна Маланіч. - Це ж так несправедливо!

Вчителі згадують, яким був їх учень, і жодна не сказала про нього в минулому, він живий для них, живий для родини, друзів. Так хочеться вірити, що він у відрядженні, бодай і на війні, і незабаром зателефонує, скаже, що все у нього гаразд.

Хочеться вірити в цю ілюзію, але поряд із могилами Бориса і Юлії Побережців виріс горбок свіжої землі, які принесли земляки. Це могилка Побережця Романа Борисовича, а на хресті написані дати народження і смерті 23.01.1992- 21.01.2015. Це одна миттєвість, як спалах погаслої від вітру свічки.

У вухах вигуки на кладовищі: "Герої не вмирають! Так, вони живуть у нашій пам'яті. Молімося за душу полеглого у бою нашого земляка.

Герої не вмирають, допоки їх пам’ятаємо

Ульяновщина знову в скорботі – 10 лютого під час антитерористичної операції загинув наш земляк, двадцятисемирічний сержант 17 батальйону територіальної оборони Харті Вадим Миколайович.

Ця звістка чорним птахом влетіла в район, і сотні людей, дізнавшись про сумну новину, стирають сльози, вкотре задали питання: «Скільки ж точитиметься кровопролиття, коли встановиться мир?» А відповіді немає, і постріли лунають на Донбасі. Здається, що ми тут, у мирному Ульяновському краї, чуємо їх. Наші серця завмирають від страху від радіо- і телеповідомлень, від скупих звісток наших земляків. Скільки їх нині зі зброєю в руках відстоює незалежність нашої держави, достовірно невідомо, адже не всі вони мобілізовані з районного комісаріату. Є добровольці, ж військові лікарі, ж призвані з різних місць. Кожен із них, телефонуючи своїм рідним, запевняє, що все буде добре, я живий…

Вадим Харті теж за день до смерті переконував маму і молоду дружину, що в нього все гаразд – коротко і сухо. Така вже вдача була у нього – тихий, скромний, не метушливий. Він не любив зайвих слів, мовчки робив будь-яку роботу і був переконаний, що справжнього чоловіка красить справа. Він виріс без батька. Його з братом виховувала мама, а тепер долю свекрухи – самотужки ростити двох хлоп’ят трьох і чотирьох років випала його дружині. А чи ж пам’ятатимуть вони тата?

Вони востаннє після тривалої розлуки (Вадим пішов на війну восени 2014 року) бачили батька, коли він побував у короткостроковій відпустці. Багато чоловічої роботи вдома назбиралося за час його відсутності, і він, не звиклий до відпочинку, закатавши рукави, прагнув переробити все, щоб дружині буле легше, бо ж хлоп’ята ростуть, уваги вимагають багато. Плакала дружина з мамою, проводжаючи його з дому, синочки ридали і все допитувалися, коли ж татусь повернеться.

І важко було уявити, що повернеться у домовині, і стрічатимуть його всім селом. Десятки людей з усіх куточків району зібралися, щоб віддати йому шану, своїм єднанням довести супротив війні.

Герої АТО

Герої в бою не вмирають –
Степовими стають орлами,
Кленами край дороги,
У темному небі зірками.
Перед ворогом
Страху не мають
І б’ються до останку!
Братерство своє шанують
І гідність людей захищають.
Низький уклін Вам,
Відважні герої,
Ваш подвиг славний
В віках не померкне.

У суботу сотні жителів району з'їхалися у Великі Трояни, щоб підтримати осиротілу родину Валентини і Ольги Харті, провести в останню путь їхнього сина і чоловіка Вадим а 10 Лютого сержант Вадим Миколайович Харті героїчно загинув під час бою з диверсійно-розвідувальною групою біля села Майорськ (неподалік Горлівки). У цьому бою загинув і його побратим Ігіт Гапарян із Бобринця. Історія загибелі двох наших земляків, за словами їх товаришів по службі, така: на один з опорних пунктів, де несли патрулювання бійці 17 територіального батальйону, напала ворожа ДРГ (диверсійна розвід-група). Вадим знаходився в укріпленні бетонних блоків, відстрілювався, щоб не допустити просування ворога, і знищив командира ворожої ДРГ, але куля противника не пролетіла повз молодого бійця - він пав смертю хоробрих. Похоронили Вадима у рідному селі.

Церемонія поховання відбулася з усіма військовими почестями. Односельці старшого віку пригадують, як у 1987 році, у рік народження Вадима, в селі також хоронили молодого сержанта Геннадія Мельника, котрий загинув під час виконання інтернаціонального обов'язку в Афганістані, і ось через 27 років Історія повторилася - великотроянівська земля знову прийняла на вічний спочинок свого сина, а односельці назавжди втратили доброго і щирого земляка, якому б жити і жити...

Не судилося. На сільському кладовищі з прощальними промовами виступили сільський голова В. Б. Хміль, класний керівник Вадима В. І. Бойко, вчитель Великотроянівської школи С. І. Мишоловка, районний військовий комісар Б. М. Черепов. Всі виступаючі згадували людські якості Вадима - дружелюбність, працьовитість, самовідданість і порядність. і кожен засуджував жорстокість неоголошеної і безглуздої війни, нав'язаної нашому народу. Три священики відспівували душу убієнного Вадима і закликали людей до об'єднання, любові й злагоди.

За військовою традицією домовину з тілом воїна опускали в землю лід залпи пострілів і гімн України. Сльози лилися з очей всіх присутніх, тіло здригалося від душевного болю, а душа кричала: «Зупиніть війну! Схаменіться, люди!» Молодого чоловіка вже ніколи не повернути до земного життя, матері не дочекатися Його допомоги, дружині підтримки і любові, а малолітнім Дмитрику І Денискові, яким 3 і 4 роки, ніколи не знати батьківської ласки. Нам, землякам, не треба забувати цю родину, яка віддала рідну людину задля збереження миру.

Вічна пам'ять герою!

Майже місяць родина Артура Музики і всі наші земляки жили в очікуванні, сподіваючись, що підполковник відділу організації зв'язку головного управління Генерального штабу Збройних сил України живий. 9 Лютого з ним обірвався зв'язок, і його вважали безвісти зниклим. У соціальних мережах сотні небайдужих людей робили перепости і вірили в диво. Тепер Ульяновка вже вкотре в жалобі, стало відомо, що Артур Сергійович Музика загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО в с. Логвінове Донецької області.

Не так вже й важливо, що більшість із нас не були знайомі з Артуром. Він народився в Ульяновці, але виріс далеко за її межами - родина тривалий час жила в Грузії, він там навчався у школі, під час літніх канікул любив приїздити до рідні у місто, де народився. У нього тут велика і дружна родина. 5 Березня його тіло навічно віддано землі.

Артур Музика по закінченню школи вирішив стати військовим, здобув освіту в Полтавському військовому інституті. У званні лейтенанта розпочав службу в гарнізонах Одеської, Дніпропетровської, Харківської областей. Його військова кар'є ра була успішною і яскравою - у свої 36 років він був підполковником управління Генштабу Збройних сил України, професіоналом справи. Ніколи не був кабінетним службовцем, вірив, що його знання, досвід, уміння і любов до України допоможуть подолати війку.

Йому ре судилося дочекатися повернення миру, не судилося виховувати сина Марка, якому лише сім років, який так мріє бути схожим на татка. Дружина Тетяна в траурі, чорну хустку пов'язала на посивілу голову мама Валентина Федорівна, втирають сльози батько Сергій Іванович, тітки, сестри, племінниці. Немає слів, щоб утішити згорьованих людей, які втратили сина, батька, чоловіка, брата, дядька.

На сторінці його сестри Аїди Аракелян у Facebook з'явився запис: «Нічого в житті немає страшнішого смерті того, кого любиш». 5 Березня сотні ульяновців, об'єднаних горем і смутком, проводжали на вічний спочинок героя, і знову звучала траурна мелодія, і знову лилися сльози згорьованих людей за людиною, яка загинула за рідну землю. В останню путь прийшли провести героя сотні жителів району, і кожен пошепки молив Бога про завершення війни.

Не плач за мною, тамо, не ридай,
Я не хотів війни, я боронив свій край…
Не плач я а мною, мамо, я - герой.
Стояв гордо, коли снайпер той
Стріляв у голову й поранив груди –
Тоді не думав я: «А що зі Мною буде?»...
Не плач за мною, рідна, не пий сліз.
Пишайся мною, бо я патріотом виріс,
Ти, мамо, лиш за мене помолись,
і не вини себе - у цьому я, напевно, винен…
Я винен, що любив свою країну,
Я винен, що хотів здобути волю...
Але я не хотів стояти на колінах,
Пробач за стільки завданого болю...
Не плач за мною, мамо, я у Бога,
Бо кожен, хто загинув за Вкраїну,
Йде до Нього.
Я вже не повернуся, мамо, але знай -
Я стану ангелом і боронитиму свій край...

Вірний присязі

Багато жителів Ульяновки пам'ятають молодшого сержанта Миколу Васильовича Алєксаєєва. який працював у райвідділі міліції помічником дільничного інспектора міліції. Через свою зароджену тактовність І він добре спілкувався з людьми - вони йому довіряли. Земляки цінували Миколу за справедлива ставлення, вміння слухати і не робити поспішних висновків. Він любив свою професію - прийшов у правоохоронні органи після строкової служби в армії у листопаді 2003 року, яка загартувала його силу духу і тіло. Микола займався спортом – був впевнений. що здорове тіло допоможе бути витривалим у будь-яких обставинах. І все ж таки військова справа була більш йому до душі, а тому він зробив наприкінці 2007 року вибір - пішов служити в армію за контрактом.

Під час відпусток він завжди заходив у райвідділ - своє перше робоче місце. цікавився справами вчорашніх своїх колег, ділився враженнями про армійську службу. Словом. Не поривав дружніх стосунків зі своїми друзями.

Сьогодні нам важко повірити, що його немає серед живих. Ми на бачили його мертвим. а значить, у нашій пам'яті він завжди буде живим. Моторошно стає від думки про те, що молода людина. якій жити б і жити, числиться в списках загиблих. Залишилася молода дружина вдовою, осиротіла мама, І нам важко висловити свої почуття цим жінкам, бракує слів і дошкуляє сльоза.

Спи спокійно, наш товаришу, знай, що Україна буде вільною. а пам'ять про тебе житиме в наших серцях.

А. Власов
помічник начальника відділу а кадрової роботи РВ УМВС
України в області.

 

Мамо, на плач. Я повернусь весною,
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може. дощем на поріг упаду.
Голубко; на плач. Так судилося. ненько,
Що слово «бабуню» вже на буде твоїм,
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажи як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
і рана смертельна уже не болить,
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину
За те, що віднині 6 будеш сама,
Тебе я любив; і любив Україну,
Вона. як і ти, була в мене одна.

Вже чотирнадцять років, як ми закінчили школу. Ми, 28 випускників 2000 року Ульяновської школи №1. розлетілися по світу. але завжди підтримуємо дружні стосунки. І хоч бачимося не часто, та в курсі справ один одного. Сьогодні всіх нас об’єднало важке горе - трагедія, що сталася з нашим однокласником. Звістка про смерть Миколи-Кольки облетіла всіх і заставила замислитися.

Ми такі ще молоді і дужі - у розквіті життя проводжаємо на вічний спочинок друга з дитинства. з яким навчалися в одному класі, довірили свої секрети, списували, сперечалися... Останні дні лише думки-спогади рояться в голові. Переглядаю щільний альбом: то ми розгублені стоїмо поряд, із першою вчителькою Ніною Онуфріївною, то Коля Алєксєєв попереду стоїть із Сергієм Мазуром на фізкультурі, то ми метемо шкільне подвір'я. а то в день випускного поряд із класним керівником Тамарою Йосипівною Яремчук, всі такі щасливі та впевнені в собі.

Через рік у нас планова зустріч однокласників. Тепер нас буде на одного менше - Коля відійшов у Вічність. давно пішла з життя вчителька. Моторошно. Важко зупинити сльози, бракує слів, і лише спогади навівають думку про те, як добре було у дитинстві.

Коля Алєксєєв був напрочуд добрим і щирим. і коли в підлітковому віці виникали якісь непорозуміння І склоки дівчат між хлопцями, він, як миротворець, гасив конфлікт без бійки. без крику. Такий мав талант - толерантна людина. Не можу повірити, що був, хочу, щоб це був сон, обман. Але реальність інша.

Війна, виявляється, не так далеко від нас, якщо гинуть наші ровесники. Хай пошвидше повернеться мир на нашу землю, щоб росли діти, не плакали матері. А ми пам'ятатимемо Колю нашого друга дитинства, чудового хлопця.

Т. КРАВЕЦЬ-ГОРДІЙЧУК, однокласниця.

 

Звістка про смерть Колі Алєксєєва ранила моє серце. Ну як мені, вчительці-пенсіонерці, можна змиритися з тим. що мого учня немає серед живих?! Це біль і горе матері Ольги Миколаївни, нас. його вчителів, однокласників, друзів і сусідів, та що там говорити - всіх жителів району й України.

У моїй пам’яті не стерлися роки Великої Вітчизняної війни, мені. дитині війни, ще й досі іноді сняться сни про війну. думала. а точніше, була впевнена, що таке лихо не повториться і був мир, І була Надія. і вчила дітей. що мир буде вічний.

Майже щодня дізнаєшся з новин про загибель молодих хлопців. які захищають Україну, про смерть невинних мирних жителів. І оплакуємо їх, хоч і ніколи не бачили в обличчя. А ця звістка про Колю… Яким чудовим він був хлопчиком! Із дитинства самостійний, ввічливий, співчутливий і відповідальний, У нього хворіє тато. і Коля дуже рано подорослішав – не вередував і не капризував. допомагав мамі. Він був товариською дитиною, завжди в оточенні друзів, вмів тактовна жартувати. Говорю про нього добре не тому, що про покійних не можна погано говорити. а тому, що, дійсно, не можна щось погане пригадати, не було такого.

Мені як вчительці початкових класів довелося навчати в Ульяновській школі №1 дуже багатьох дітей, і всі вони для мене, мов рідні діти. Відчуваю себе осиротілою матір'ю.

Хай буде проклятою війна, скільком жінкам вона покрила чорною хусткою голову! Як зупинити амбразуру? Хто ж нам допоможе подолати це безглуздя? У відповідь тиша, а зведення з телеефіру повідомляє про нові смерті.

Хай світла душа Колі Алєксєєва знайде спокій у Вічнім Царстві, і нехай його смерть буде останньою у нашому районі, щоб усі хлопці, які сьогодні на війні, повернулися до своїх батьків, дружин і дітей здоровими.

Щирі співчуття Ользі Миколаївні та Юлії з приводу трагічної загибелі сина і чоловіка. Вічна пам'ять і царство в небесах.

Н. Маслій,
вчителька-пенсіонерка.