Меню

Ульяновська районна державна адміністрація

26400 м.Ульяновка вул.Героїв України 72

тел.2-23-76, e-mail:

inbox1@ulrda.kr-admin.gov.ua



ІСТОРІЯ РІДНОГО КРАЮ


Від автора, Сергій КОЛЕСНИКОВ.

На жаль, у мене немає історичних відомостей про інші села, але судячи з того, що в них не було церков, а були вони приписані до інших приходів, вони виникли в пореформений період. Бо у наших предків-переселенців було золоте правило: для себе будувалася землянка, а першою будовою в селі була церква.

Я не претендую на пальму першості, не ставив перед собою мети писати історію Ульяновського району. Все викладене у цьому матеріалі -- це побічний продукт, бо все життя, починаючи з 1960 року, коли ще був шестикласником Кам'янобрідської школи, зацікавився історією рідного села. Тоді ми разом з восьмикласником Геннадием Станкевичем розпочали розкопки біля церкви. З того часу по крупиці збираю матеріали з історії села.

ПОНАД БУГОМ ТА СИНИЦЕЮ

Бог наділив цю місцину щедрими чорноземами, працелюбними і мудрими людьми. За історичними даними, люди осіли на тутешніх благодатних землях по берегах річок Синиця та Південний Буг близько 300 років тому. Та нашим відомим землякам члену Національної спілки письменників України, доктору філологічних наук професору Леоніду Васильовичу Куценку, та члену Національної спілки письменників України Сергію Вікторовичу Колесникову, які, на жаль, уже відійшли у вічність, вдалося заглибитися більше в архівні документи, досліджуючи історію рідного краю. За їхніми версіями, села колишнього Балтського повіту, а нині Благовіщеського району, виникли значно раніше.


ХАРАКТЕРИСТИКА БАЛТСЬКОГО ПОВІТУ


Балта - повітове місто, котре знаходиться на обох берегах річки Кодима, було прикордонним містом. Північна його частина відносилася до Росії і називалася Юзефгородом, бо заснована була Йосипом (Юзефом) Любомирським. Південна частина – Балтою («сокира») і відносилася до Туреччини. З приходом російських військ Юзефгород було перейменовано в Єленськ.

Після перемоги у війні з Туреччиною кордони Російської імперії просунулися далеко на південь, місто об’єдналося під назвою Балта. А після адміністративної реформи І797 та 1803 рp.. cталo повітовим містом Подільської губернії. Повіт об'єднував Балтський, Кодимський та Савранський, Бершадський та Крижопільський,Гайворонський, Ульяновський, Голованівський та частину Вільшанського районів сучасних Одеської, Вінницької та Кіровоградської областей і частину сучасних Первомайського та Кривоозерського районів Миколаївської області.

У 1919-1940 pp.. Балта була столицею Молдавської Автономної Радянської соціалістичної республіки у складі Української РСР.

Повіт ділився на 6 станів, центрами яких були містечка Нестонто, Круте, Саврань, Голованівськ, Криве Озеро та Людвинка. Наприкінці ХІХ століття населення складало 318327 чол.

Основні земельні угіддя -- степ. Було також 50000 десятин лісу. Місцевості характерні узвишшя та глибокі яри. Чорноземи лише поблизу річки Кодима та на Савранщині. Основне заняття жителів повіту -- землеробство. Головним продуктом була пшениця, переважно озима. Решту посівів складали льон та кукурудза, яка вирощувалася для власних потреб.

З середини ХІХ ст. повіт став зоною інтенсивного бурякосіяння. Почали споруджуватися цукроварні. Загальна потужність промисловості на кінець XIX ст. складала у грошовому виразі 698964 рублі. У повіті нараховувалося 634 одиниці фабрик та заводів. Крім цукроварень, були чавуномідеплавнльний, 2 ливарні, 7 свічкосальних, 6 шкіряних, 32 гончарних, 10 цегельно-черепичних підприємств, завод з виготовлення виноградних вин та 8 винокурень. Всього в повіті було 829 населених пункти, до яких входили і села Ульяновського району.

Я викладу лише деякі фрагменти з історії основних сіл.


НА ТИХИХ БЕРЕГАХ СИНИЦІ


Від переправи через річку Синиця на території села Кам'яний Брід брав початок Старокиївський шлях, який проходив через село, а далі західним берегом Синиці до села Великі Трояни та до північної околиці Вільхового, яке й нині називається Гардова. Там з'єднувався із шляхом з Гарду. Постійний дослідник історії Ульяновського району член Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор Кіровоградського держуніверситету ім. Винниченка Леонід Васильович Куценко був родом із Вільхового, на жаль, рано відійшов за межу життя, встановив, що Гард був спалений Савою Чалим на місці сучасного Гайворона. Слово "гард" походить від старослов'янського "згата" (переправа), гардувати, тобто, гатити. Від Гардової шлях повертав на Синьки, а далі пролягав на північ до Умані. Слово "умань" теж походить від старослов'янського слова "гумно", що означає місце збору. Тут сходилися невеликі шляхи. На місці урочища виникло поселення, з 1656 р. - містечко Умань.

Всі названі населені пункти виникли водночас з моїм рідним селом Кам'яний Брід, якому, за моїми історичними дослідженнями і версіями, понад 1000 років. Вони вважалися становими, тобто сторожовими пунктами на шляху, через які передавалися звістки (від стану до стану) до Києва про наближення неприятеля. Там, де Синиця впадає в Південний Буг, на рівній місцевості, яка пересікається балками, по обидва береги річки Синиця розташувалося мальовниче село Сабатинівка. Назва його пов'язана з ім'ям польського капітана Саббатина, котрий з великим загоном польського війська прибув у ці краї на боротьбу з гайдамаками. Розмістилися на вільних, непридатних для землеробства землях. Отож, сучасне село має дещо невірну назву. Вона повинна звучати і писатися з двома літерами "б" – Саббатинівка.

Поселення виникло тут після поразки гайдамацького повстання під проводом Максима Залізняка та Івана Гонги. Основне населення -- це ті, хто не встиг переправитись з Максимом Залізняком на Балту. Орієнтовна дата заснування села між 1768-1776 роками.

У селі знаходилася штаб-квартира капітана Саббатина, який поселяв усіх, хто бажав осісти в цій місцевості.

У другій половині XVІІI століття село ввійшло до маєтків Станіслава Потоцького, згодом перейшло до його сина Мечислава, який взяв православне ім'я Михайло, а потім, за купчою, до племінниці Марії Болеславівни Потоцької, більш відомої як графиня Строганова. У 1874 році вона продата село Удільному відомству. В 1877-1879 pp.. вся земля була передана чотирьом товариствам орендарів, які заснували чотири присілки -- Соболівка, Старо-Сабатинівка, Ново-Сабатинівка та Маньківка. Соболівка була названа на честь чиновника Удільного відомства Соболєва. Але існувала й попередня її назва Верхівня, оскільки цей шматок землі був заселений переселенцями з Верхівки Брацлавської, що знаходилася на правому березі Синиці. Продовженням Соболівки було село Старо-Сабатинівка, північна околиця якої мала назву -- Гольма (від балки, яку називали гольманою), а південна - Жабокрич.

На лівому березі Синиці знаходилася Ново-Сабатинівка, а на схід, в балці Криниці, серед дивовижної краси природи, -- Маньківка, яку тоді називали Криницями.

В кінці 18 та в 19 століттях в селі проживало багато молдован, про що свідчать церковно-приходські записи прізвищ Косур, Крецул, Байдан, Цуркан.

У 1817-1818 роках молдовани втекли з села внаслідок утиску старости Федора Жовтяна (з гайдамаків). На час випуску «Епархальных ведомостей Балтского уезда Подольской губернии» (саме цим архівним документом я скористався) в селі Сабатинівка проживало 507 чоловіків та 454 жінки, в Соболівці – 229 чоловіків та 226 жінок, в Старо-Сабатннівці -- 320 чоловіків і 321 жінка, в Ново-Сабатннівці -- 303 чоловіки та 276 жінок, в Маньківці -- 173 чоловіки та 152 жінки. Серед всього населення 85 католиків та 19 іудеїв (євреїв).

Перші церкви були дерев'яні на кам'яному фундаменті. Вважається, що перша церква була споруджена в 1741 році. Однак, перша письмова згадка про неї з'явилася лише в 1842 році, а в 1888 році її освячено у церкву Різдва Пресвятої Богородиці. Меншканці Соболівки та Старо-Сабатннівки святкували храм Казанської ікони Божої матері, а Маньківки -- в день святого апостола Іоана Богослова. Діяли на цій території і 4 церковно-приходські школи.

Трохи північніше, всього за кілька кілометрів від Сабатннівки, у затишному куточку над скелястими берегами Синиці, примостилося ще одне невелике село Синицівка. Однак, стара назва його --Молдованка. Засновано село молдаванами-переселенцями з Кам'яного Броду після конфлікту з селянами-мужиками. У 1820 році люди отримали дозвіл Михайла Потоцького на переселення в ці місця. Поряд було ще одне село -- Таужнянка, за рахунком тисячне село в маєтках Потоцьких, а назва походила від німецького слова "таузенд" (тисяча). Тут жили переселенці із сучасного села Таужне Гайворонського району. За іншими архівними даними, дня заснування села було переведено 1000 кріпаків з інших сіл (йдеться про Таужне).


ВІД ЧАБАНА ЛУПОЛА


На лівому високому березі річки Південний Буг знаходить село Луполове.

Вважається, що назва його пішла від прізвища чабана Лупола. У перекладі з молдавської слово «лупол» означає вовк. За даними Історичного довідника Кіровоградщини, виданого В. Баськом приходу в селі добилась Парасковія Лупол. У 1850 р. село мало назву Мале Красненьке на відміну від забузького Великого Красненького. Грунти тут легкі, супіщані.

Власниками села були також Потоцькі та Строганови, котрі почали здавати свої землі в оренду вихідцям з різних місць, внаслідок чого значно зросла кількість населення. Поселенці почали оселятися і на східній околиці села. Утворилося два присілки - Кошари та Олександрівка. Назва Кошари свідчить про те, що мешканці в основному займалися вівчарством. Наприкінці XIX століття присілки злились в одне село Кошаро-Олександрівка. Кошаро-Олександрівка відносилася до Люшневатського церковного приходу, а з 1878 року - до Луполівського.

На захід від Луполового розташувалися села Михайлівка та Гренівка. Характерно, що в Михайлівці селились орендарі православного віросповідання, а в Гренівці переважно лютерани та католики. Землю в оренду їм надавало Удільне Відомство, якому продала її Марія Строганова. У цих двох селах населення часто змінювалося, оскільки закінчувалися строки оренди земель Удільного Відомства.

Крім землеробства, непогано розвивалися ремесла: столярне, ткацьке, теслярство.

У 1787 році за кошти прихожан у Луполовому було споруджено дерев'яну церкву, яку було освячено на честь Покрови Пресвятої Богородиці. До речі, статус села населений пункт міг отримати тільки за умови, якщо в ньому є церква або каплиця. Без церкви були присілки, хутори. Наприкінці 70-х та на початку 80-х років XIX ст в Кошаро-Олександрівці було збудовано капличку.

Наприкінці XVIII та на початку XIX ст. в данних селах проживало 1525 чоловік. У 1884 році у Луполовому було відкрито церковно-приходську школу. Завдяки старанням священика Кузьми Радзієвського вона отримала власне приміщення.


ПРИВАБИЛА НЕТЕКА


Тихоплинна, спокійна річечка Нетека з берегами, порослими лозою, яка бере початок на Лозуватськнх полях і впадає в Південний Буг, причаровувана своєю красою не одного мандрівника в ту сиву давнину. Багато хто зупинявся помилуватися красою і, помітивши, що тут благодатна і родюча земля, оселявся назавжди. У 1822 році тут уже було невелике село Лозувата, котре належало графу Олександру Потоцькому. Поряд з ним виникло ще одне -- Дельфінове, яке було назване на честь дружини графа Олександра Потоцького Дельфіни.

У 1877 році лозуватські землі були віддані в оренду орендарям. Іменами представників орендарів Юхима Бондаренка та Мартина Прибили були названі невеличкі поселення Юхимівка та Прибилівка. На честь орендаря Грена, шведа за національністю, виникло село Гренівка або Шведівка (сучасне Шевченка). У 1889 році до Лозуватського приходу приєдналося ще одне невеличке село Новоселиця, яке згодом відійшло до Шамраївського приходу. У 1896 році Шамраївськнй прихід було розділено на Шамраївський та Новоселицький.

Важко сказати, коли засновано Лозувату. За переказами старожилів, які передавалися із покоління в покоління, церква тут була збудована у 1754-1764 pp. У 1784 році в селі проживаю 104 сім'ї, 513 чоловік. А в 1822 році нараховувалося 1066 кріпосних. На початку XX ст. в Лозуватій проживаю вже 3473 особи. 42 особи були дворянського походження або шляхти, 25 - мали духовний сан, решта - селяни.

У Західному літописі дата заснування -- 1362 рік

Село Данилова Балка ще й досі деякі старожили чомусь називають Куца Балка. Село -- одне з найстаріших в районі, бо згадується так само, як і Кам'яний Брід у Литовському Західному літописі 1362 року. Розташоване воно біля невеличкої безіменної річки, на південний захід від залізничної станції "Грушка".

У 1875 році Потоцькі продали село з його землями Удільному Відомству. За переказами місцевих жителів, тут проживало багато молдован, та велика частина з них перебралася в інші місця. На початку XX ст. в селі проживало 1659 осіб.

Наприкінці XIX ст. у Даниловій Балці було відкрито базар, який працював по вівторках. Волосний староста Д. Кравченко був досить впливовою людиною. Його амбіції відігравали найбільшу роль в тому, що в невеличкому селі почав діяти базар. До цього люди ходили ярмаркувати в Голованівськ.

Приходу в селі не було. 13 липня 1780 року єпископ Брацлавський Георгій Трохтинський дав дозвіл на спорудження каплиці, а в 1783 р. Потоцький виділив землю для священика з видачею документа. Тоді ж було призначено священиком Данила Білецького. При ньому каплицю Святого Архістратига Михаїла реорганізовано в церкву. Солом'яний дах переобладнали на дерев'яний, тобто, покрили дошками і спорудили на ньому купол. У 1820 році було розпочато будівництво нової, кам'яної, церкви, яке завершилося у 1830 році році.

У 1858 році, коли прихід очолював Матвій Радзієвський, за кошти поміщика Мечислава Потоцького було здійснено перебудову храму та споруджено кам'яну дзвіницю. Найбільш відомим священиком був Євдоким Чарторийський, котрий правив службу в храмі 40 років підряд.

У 1855 році почало діяти однокласне народне училище для хлопчиків, а в 1897 році було відкрито школу грамоти для дівчаток.


ЧЕРЕЗ СИНИЦЮ ХОДИЛИ ВБРІД


Поміж двох пагорбів у низині, там, де річка Таужнянка впадає в річку Синиця, розташувалося село Кам'яний Брід. Засноване воно 1018 року як опорний пункт на старокиївському шляху воїнами польського князя Болеслава Хороброго та вихідцями з Червоної Руси (сучасна Галичина та південь Польщі). Через Синицю зі скелястими берегами ходили вбрід. Звідси і назва Кам'яний Брід. Перші храми -- це невеличкі каплиці або просто хрест при дорозі.

Урочища навколо села були пристанищем гайдамаків 1768 року, відступаючи від Умані через Кам'яний Брід без проблем пройшов Максим Залізняк на Балту, що ставить під сумнів його бої з поляками (в селі тоді половину населення складали поляки). Існують перекази, що в кам'янобрідських скелястих печерах Максим Залізняк ховав награбовані золото та дорогоцінності, і що в селі є кілька заритих скарбів.

Кам'яний Брід вперше згадується у Литовському (Західному) літописі в 1362 році. Село почергово належало Конецпольським, потім Потоцьким. На початку 80-х років XIX ст. графиня Марія Строганова продала його Удільному Відомству. На початок XX ст. тут проживало близько 3000 чоловік. Переважно вільні селяни -- українці, поляки та молдовани. Серед них було 10 євреїв. За віросповіданням -- православні та майже 1000 католиків. У 1871 році 30 сімей вільних громадян з Кам'яного Броду виселилися на Кавказ. За період з 1880 по 1896 рік частина мешканців села розселилася на присілках Таужнянка, Мощене, Кам'яногірка, Василівка, Свинарський та Купчанці, які утворилися на землях Удільного Відомства на орендних умовах.

До 1820 року в селі проживало багато молдован. Та чомусь не мирилися вони з місцевими жителями-українцями і переселилися на протилежний бік Синиці, заснували там село Молдованку (Синицівка).

До XVІІI ст. у селі були невеличкі каплички. У 1820 році було збудовано кам'яну церкву, однак, вона була не дуже міцною і розвалилася. У 1896 році освячено наріжний камінь нині існуючої церкви, яка тепер є пам'яткою архітектури обласного значення. Найбільший внесок в духовне виховання внесли священики Костянтин Гадзинський (1820-1840 pp..) -- випускник Подільської духовної семінарії, Пилип Цибульський (1842-1874 pp..).

Особливою в церкві була ікона Києво-Печерської Божої Матері.

Неофіційно існувала школа у дячка, а у 1876 році було відкрито церковно-приходську школу на чотири класи.


ЗА 85 ВЕРСТВ ВІД БАЛТИ


Біля витоків річки Нетеки на майже абсолютній рівнині, яка тільки де-не-де пересікається невеличкими ярками, за 85 верств від повітового міста Балта в середині XVIII ст. виникло село Розношенське, засноване переселенцями з Подільської та Київської губерній. Село належало до володінь колишнього польського офіцера Сабатина , який був сюди засланий за участь у польському повстанні і прийняв православ'я під іменем Михайло та дав клятву побудувати в кожному своєму маєтку пам'ятний храм і розпорядився щороку із своїх доходів перераховувати по 12000 рублів на будівництво. Але потім йому було дозволено повернутися у свої маєтки, та він вибрав Париж, де знову прийняв католицьку віру.

У 1850 році своїх кріпосних у селі Розношенське він звільнив від барщнни і перевів на оброк. Потурбувався також про стан православних священиків, надавши їм дармовий помол зерна в млинах та зобов'язав адміністрацію маєтків видавати кожному священику по 30 возів дров.

Після смерті Михайла село Розношенське перейшло до його племінниці Марії Болеславівни Строганової. Вона відмінила допомогу священикам.

У 70-80-х роках XIX ст. Розношенське було викуплено у Строганових Удільним відомством.

На початку XX ст. у селі проживало 1722 особи. Переважна більшість -- православні, 65 католиків та 25 євреїв. Частина мешканців села працювала на цукрозаводі у Грушці, частина займалася ремісництвом й переважна більшість – землеробством.

Храм у селі побудовано у 1767-1774 роках завдяки сприянню засновника села Михайла Закревського та освячений на честь Святого Архістратига Михайла. Дерев'яна церква була покрита бляхою. Також було споруджено дерев'яну дзвіницю. Оскільки старий храм зовсім зруйнувався, в 1886 році розпочалося спорудження кам'яної церкви.


"ВОРОННЯ СЛОБОДА"


Так колись називали Новоселицю, бо її засновником був Ворона чи Воронівський. Всього за 2 версти від села проходила вузькоколійна залізниця Рудниця - Підгородня.

У 1783 році в селі з'явилася перша каплиця Святого Апостола Луки. ЇЇ збудували новопоселенці-слобожани, значить, село заснували вихідці зі Слобідської України (Харківська, Сумська, Чернігівська області).

З метричної книги 1795 року видно, що село мало власний прихід. На той час в ньому проживало 270 осіб. На початок XX ст. було вже 1000 осіб. Головним заняттям людей було хліборобство.

У 1783 році в селі діяла церква Святого Апостола Луки. У 1845 році на її місці споруджено дерев'яний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Храм збудували за сприяння Діденка.

У середині XIX століття в селі був самостійний прихід, та згодом церква ввійшла до інших приходів, а в 1896 році самостійний прихід знову було відновлено і призначено жалування від казни священику 300 рублів на рік, а псаломщику -- 150. Цього ж року жителі села зібрали 600 рублів на будівництво хати для священика.


ВІД ЧУДОДІЙНОГО ДЖЕРЕЛА ПІД ГРУШЕЮ


Село Грушка розташувалося на схилі при невеличкому струмку, від якого утворилося два ставочки, що слугували водопоєм для худоби. Назва його походить від старої груші, з-під коріння якої било джерело з чудодійною водою, яка й привабила перших поселенців.

Залізнична станція "Грушка" та Грушківський цукровий завод, а неподалік Голованівськ

Грушка та Станіславове колись належали князям Любомирським, а потім графам Потоцьким. У лісі між с. Станіславовим та Голованівськом знаходилося єгерське господарство графа Мечислава Потоцького, в якому оберєгермейстером був мій прапрадід, по матері Зажицький. Марія Строганова, ставши спадкоємицею маєтків Мечислава Потоцького, продала ці землі Удільному відомству, залишивши частку між Грушкою та Шамраївкою, на якій акціонерним товариством збудовано цукровий завод та залізничну станцію. Тепер -- це місто Ульяновка (Благовіщенське, ред.). Завод було запущено в дію 1892 році.

На початку XX ст в селі проживало 2035 осіб, з яких 1045 - чоловіки. У селі за кошти Мечислава Потоцького було збудовано Свято-Покровський храм. Спочатку церква була уніатською, а з 1794 року -- православна. Церковно-приходську школу відкрито в 1873 році, а в 1898 році за кошти єпархіальної училищної ради споруджено нову школу.


У ДОЛОНЯХ РІЧКИ СИНЬКА


Назва села Синьки походить від невеличкої річки Синька, що ніби в долонях держить його. Межує воно з Уманським районом Черкаської області (колишній Уманський повіт Київської губернії). Знаходиться майже на абсолютно рівному місці.

У середині XIX ст. село охопила значна кількість хвороб, оскільки в населеному пункті не було достатньої кількості води.

Синьки -- одне з найбільших і також найстаріших сіл району, оскільки розташоване на колишньому Старокиївському шляху. На початку XX ст. в ньому проживало 2532 особи.

Основне заняття селян -- хліборобство. Дехто займався тваринництвом та бджолярством.

Перший храм у селі був уніатським. Спорудили його у 1763 році на честь Покрови Пресвятої Богородиці. У 1885 році за кошти графа Михайла Потоцького було збудовано нову церкву. У пам'ять про коронацію Олександра ІІІ жителі села придбали для храму ікону Святого Олександра Невського. Найдовше в храмі служив священик Іван Васильович Філінський, вихованець Уманського училища польських бадиліан.

Переходять із покоління в покоління перекази, що Синьки є малою батьківщиною видатного російського поета Миколи Некрасова. Цю історію досліджував Кіровоградський краєзнавець Юрій Миколайович Матівос, — заслужений журналіст України. Саме він в розділі "Персоналії" Московської (колишньої Радянської Ленінської) бібліотеки знайшов той факт, що великий російський поет народився в маєтку поміщика Закревського в селі Синьки. Немирів сучасної Вінницької області 6ув тоді штабним містечком військових, але сім'ї офіцерів там не проживали. А батько Некрасова був капітаном. Сім'я Некрасових жила в маєтку Закревських. За деякими історичними свідченнями, хрестили поета саме в Синьках. Синьківським дослідникам варто відшукати і переглянути церковні книги, щоб встановити істину і відібрати пальму першості в Немирова та Карабихи.

Церковну школу, яка розмістилася у приміщенні сільської управи, було відкрито у 1870 році. У 1887 році її перетворили на церковно-приходську, а у 1898 році спорудили для неї новий будинок.


А ПОНАД ЯРАМИ...


Біля трьох русел річок понад трьома великими ярами розмістилося село Великі Трояни. Річка Синиця в'ється через усе село, а невеличкі Синька та Безіменна, впадають у неї. Від трьох великих ярів і трьох річок і походить назва Великі Трояни, одного з найстаріших сіл району, заснованого приблизно 1018 року як сигнальний пункт на Старокиївському шляху. Та й назва кутків села Ходаківка, Драпанівка, Залізняківка свідчить про те, що засновники села Ходак, Драпак, Залізняк були родом з Червоної Руси. Прізвища із закінченнями -ак, -як, -ин характерні для галицько-червоноруської групи. Окрім того, на початок XX ст. в селі проживала значна кількість польської шляхти, котра, не виключаю, прибула з Болеславом Хоробрим. Всього тоді в селі мешкало 2108 осіб. Серед них 109 католиків та 45 іудеїв.

У XVIII ст. Великі Трояни належали Потоцьким. У 1850 році Мечислав Потоцькнй, від'їжджаючи до Парижа, звільнив своїх селян від барщини і перевів на оброк. Після смерті Мечислава у 1868 році село перейшло до Марії Строганової.

Селяни займалися переважно землеробством, але були серед них і теслі та столяри, чоботарі та ткачі.

У XIX ст. у селі поширилося конокрадство та крамарство, тобто, викрадення краму та лавочннх товарів - полотна, хусток, тканини, свічок, різних металевих деталей, риби. Крамарству сприяють великі базари, котрі розгортаються у селі у 20-х роках XIX ст. Базарним днем тижня був четвер.

У 1763 році за кошти прихожан у Великих Троянах було споруджено першу церкву - уніатську. Трикупольний дерев'яний іконостас вирізнявся правильним живописом православно-візантійського стилю. Хрест, що вінчав іконостас, було розміщено на чорному оксамитовому фоні, який було вправлено в гарну велику раму.

Через 100 років за кошти власника села Мечислава Потоцького було закладено новий храм на честь Святого Дмитра Миротворця. Це єдине село, у якого точно відома дата заснування, судячи з ерекції (грамоти) 1752 року, виданої власником маєтку Франциско Салезіем Потоцьким. У цій ерекції Потоцький пише: "Доводжу до відома ясновельможного Єпископа Леона Шептицького, що для безперервного прославлення Господа Бога я дозволив збудувати нову церкву в ім'я святої Трійці в новозаселеному селі Кам'яна Криниця, що належить до Уманської волості Побузького ключа Брацлавського воєводства Вінницького повіту. Для церкви, в звичайний наділ, настоятелю, призначеному до неї та його спадкоємицям, моєю призентою назавжди призначено місце для будівель зі всіма зручностями..

У 1753 році Потоцький на ім'я Єпископа рекомендує на посаду приходського священика в Кам'яну Криницю Василя Малицького і звільняє його від усіх податків, надає в користування ставки, сіножаті, оранки на 30 днів кожна. За це Малицький повинен щосуботи здійснювати літургію слави Потоцького та за душі померлих.

У середині 70-х років ХІХ ст. Марія Строганова продана село Удільному Відомству. На початок XX ст. у Кам'яній Криниці проживало 2707 осіб.

При дієвій участі графа Строганова та Марії Строганової-Потоцької в 1872 році розпочато будівництво нового храму, котрий у 1872 році освятили. Гордістю мирян були ікони Божої Матері "Скоропослушниці" та великомученика Пантелеймона, які були виписані з Афону.

Школу відкрито у 1861 році священиком Порфирієм Піснячевським. У 1894 році було споруджено нове приміщення для неї.

У XVIII ст. в селі відбувалися кількаразові захоплення церкви православними та уніатами почергово. Особливо це стосується 1773-1775 pp.., коли кілька разів виникали міжконфесійні війни.


СПОЧАТКУ БУЛА ГАРДОВА


Село Вільхове розташоване на північному кордоні Подільської та Київської губерній. Село історично розросталося кілька століть. Спочатку з'явився північний куток нинішнього Вільхового Гардова. Ця частина села виникла ще приблизно у 1018 році як опорний пункт на Старокиївському шляху на місці стикування Гардівського, що вів на сучасний Гайворон шляху із Старокиївським. А південний куток Щурівка -- це вже значно молодша частина села, яка виникла приблизно у 70-х роках XVIII століття, коли в цих місцях поселився перший житель на прізвище Щур. Приблизно у XVІІІ ст. невеличкі поселення злилися і утворилося село Вільхове.

У селі був маєток Потоцьких, за яким було закріплено 42374 десятини землі, яка була продана Марією Строгановою Удільному Відомству.

На початок XX ст. у Вільховому проживало 3500 осіб, серед яких було 142 католики та 110 іудеїв.


Перший храм на честь Святого Миколая з'явився в 1756 році як уніатська церква. Потоцькі надали церкві землю і багато інших прав. У 1773 році церква перейшла під православ'я, а через два роки знову повернулася в уніатство і була в ньому до 1794 року, коли Східне Поділля перейшло під юрисдикцію Росії. Новий храм у селі було зведено у 1876 році за кошти Михаїла Потоцького. Він був красиво розписаний іконами. У 1894-1895 pp.. в храмі проведено капітальний ремонт на суму 2800 рублів. (Для порівняння: корова тоді коштувала 3 рублі, кінь - 5 рублів, а фунт хліба - 1,5 коп).

У 1861 році місцевий священик Грединський відкрив церковну школу, яка у 1875 році стала міністерським народним училищем.

Зазначу, що село Вільхове - мала батьківщина видатного українського літературознавця, члена національної спілки письменників України, доктора філологічних наук, заслуженого працівника освіти України професора Леоніда Васильовича Куценка, який повернув українській літературі ім'я незаслужено забутого поета Євгена Маланюка. Леонід Васильович пристрасно захоплювався краєзнавством. Це він стер з карти міста Кіровоград та області безліч білих плям.

На жаль, у грудні 2006 року 53-літній Л. В. Куценко трагічно загинув, переходячи вулицю Полтавську в Кіровограді.

За кошти мецената, уродженця села Вільхове, директора Кіровоградського ветсанзаводу Миколи Олександровича Івахнюка на школі, в котрій навчався Леонід Куценко, встановлено меморіальну дошку.

Нехай мені вибачать мої земляки, жителі Ульяновського району, можливо, в чомусь допустив неточність.


Сергій КОЛЕСНИКОВ, член Національної Спілки письменників України.

Історико-географічна довідка

Ульяновський район Кіровоградської області ( з 1928 по 1932 рік – Данилово-Балківський, з 1932 по 1949 – Грушківський, з 5 травня 1949 року – Ульяновський) розташований у південно-західній частині Придніпровської височини, у лісостеповій зоні, за 206 кілометрів на південний захід від обласного центру. На заході межує з Гайворонським, на сході – з Голованіським районами Кіровоградської області, на півночі – з Уманським районом Черкаської області, на півдні – з Савранським районом Одеської області та Кривоозерським Миколаївської області.

Територія району охоплює 700,6 км2. сільськогосподарські угіддя становлять 62400 гектарів, в їх числі рілля - 57500 гектарів, сади – 480 гектарів, сіножаті – 1700 гектарів, пасовища – 2720 гектарів. Державний лісовий фонд займає 510 гектарів.

У районі 17 сільських, 1 міська ради районного підпорядкування та 1 районна рада обласного підпорядкування, які об’єднують 27 населених пунктів.

Усю територію району перетинає автомагістраль Київ – Одеса. З півночі на південь через район протікає річка Синиця, що впадає у Південний Буг. Переважають чорноземи, які здавна славилися своєю родючістю. Рельєф рівний з пагорбами, долинами, ярами, балками та листяними лісами.

Створення району відноситься до 12 квітня 1923 року, коли були скасовані повіти і волості, а натомість засновані округи і губернії. До складу Первомайського округу Одеської губернії увійшов щойно створений Данилово-Балківський район з центром у с. Данилова Балка. У червні 1925 року губернаторський поділ було скасовано і всі адміністративні губернські функції перейшли до окружних органів управління.

У кінці 1928 року центром Данилово-Балківського району стало селище Ульяновка. Так з 1924 року став називатись виселок – селище Грушківського цукрового заводу, перейменований на честь В.І. Ульянова за проханням робітників заводу. У червні 1930 року Первомайський округ було скасовано, а 9 лютого 1932 року в числі перших п’яти в Україні областей створено Одеську область, у складі якої опинився Грушківський, колишній Данилово-Балківський, район. 5 травня 1949 року Президія Верховної Ради Української РСР своїм указом перейменувала Грушківський район на Ульяновський. 12 лютого 1954 року він був переданий Кіровоградській області.

Протягом 60-80 років ХХ століття район кілька разів укрупнювався і розукрупнювався. У 1963 році в результаті укрупнення сільських районів до складу Ульяновського району ввійшли селища Голованівськ і Салькове, сільські ради скасованого Гайворонського району, а також Грузька, Ємилівська, Капітанська, Клинівська, Розкішенська, Свирнівська, Семидубівська і Шепилівська сільради Голованівського району. Таким великим район проіснував недовго. 4 січня 1965 року його було розукрупнено, після чого він складався з однієї селищної (3 1974 року міської) та 14 сільських рад: Богданівської, Великотроянівської, Вільхівської, Грушківської, Даниловобалківської, Йосипівської, Кам’янобрідської, Кам’янокриничанської, Лозуватської, Луполівської, Новоселицької, Розношенської, Сабатинівської та Синицівської. Порівняно з Грушківський районом Одеської області сільради Ульяновського району були укрупнені: Дельфинівська сільська рада була приєднана до Лозуватської сільради, Кошаро-Олександрівська – до Луполівської, Мечиславська – до Йосипівської, Синицівська – до Богданівської, Станіславська – до Грушківської, Христофорівська - до Кам’янобрідської, Шамраївська – до Ульяновської селищної ради. У 1988 році район ще раз було розукрупнено: з Богданівської сільської ради виділилася Синицівська сільрада, з Йосипівської – Мечиславська, з Ульяновської міської ради – Шамраївська сільрада.

Територія району протягом століть знаходиться в зоні інтенсивної людської цивілізації, історично вона є частиною брацлавського Поділля. Внаслідок низки складних адміністративно-територіальних реформ радянського періоду ця територія була приєднана до утвореної з частини Херсонської губернії Кіровоградської області.

Провідна роль в економіці району належить сільському господарству. Переважає зерно-бурякове виробництво з розвиненим тваринництвом м’ясо-молочного напрямку.

Місто Ульяновка

Місто Ульяновка – районний центр Ульяновського району Кіровоградської області. Знаходиться у південно-західній частині області за 206 кілометрів від обласного центру. Місто навпіл ділить річка Синиця – притока Південного Бугу. Завдяки їй посеред населеного пункту утворено велику штучну водойму, яка слугує як технічний ставок цукрового заводу.

У місті є вузькоколійна залізнична станція Грушка, автостанція. За допомогою місцевих автобусів транспортне сполучення підтримується з Києвом та Кіровоградом. Транзитні автобуси курсують через Ульяновку на Київ, Одесу, Миколаїв, Херсон та інші міста України. За півтора кілометра від Ульяновки проходить автошлях Київ – Одеса.

На 1 січня 2000 року в місті проживало 7,7 тисяч чоловік. Населення за національним складом суцільно українське, є буквально кілька представників інших національностей.

Поселення на місці сучасної Ульяновки виникло на початку 80-х років ХІХ століття. Його історія тісно пов’язана з Грушківським (з 1924 року Ульяновським) цукровим заводом. Ульяновка і район виникли і існують саме завдяки цьому найдавнішому переробному підприємству України.

Земля, на якій був споруджений завод, належала княгині Марії Строгановій, народженій Потоцькій. Вона розпочала будівництво бурякоцукрового заводу восени 1870 року. Оскільки завод зводився неподалік с. Грушка, його назвали Грушківський. Одночасно з заводом зводилися водяний млин, винокурня, кілька допоміжних господарських будівель, а також 20 хат і дві казарми для робітників. Це і був прообраз теперішньої Ульяновки.

Наприкінці 1872 року майже всі виробничі будови були споруджені. У наступному році завод перейшов у власність товариства на паях, де контрольний пакет акцій належав графу Григорію Строганову, чоловікові графині Строганової. Товариство прискорило завезення з Бельгії необхідного обладнання, а також законтрактувало у графині 1051 десятину землі (1 десятина - 1,09 гектара) для вирощування цукрових буряків. Восени того ж року завод видав першу продукцію.

Згодом підприємство було здано в оренду. Довгий час орендаторами були німецькі барони Шмідт і Гінсбург. Пізніше були й інші орендатори, які часто змінювали один одного. Вони переслідували одну мету – якомога більше урвати прибутку в орендний термін. Цього досягали шляхом нелюдської експлуатації робітників, системою продуманих штрафів. Побутові умови робітників, системою продуманих штрафів. Побутові умови робітників, матеріальний рівень сімей їх зовсім не цікавили.

З 1904 року і до націоналізації заводу 1918 року головним орендатором, а фактично хазяїном підприємства, був головний інженер Київської удільної контори Леонід Тимофійович П’ятаков. За його хазяйнування сталися певні зміни на краще. Після реконструкції зросла потужність підприємства. Від станції Грушка до заводу були підведені залізничні колії. Призаводські економії, які займалися вирощуванням цукрових буряків, П’ятаков віддав у оренду поміщикам.

Як свідчать архівні документи, кардинальні зміни в житті підприємства та його робітників сталися після націоналізації заводу. В результаті реконструкції підприємства 1928 року його продуктивність зросла у півтора рази. За першу п’ятирічку, план якої колектив заводу виконав за чотири роки. Було вироблено близько мільйона пудів цукру – майже в півтора рази більше, ніж за попередні роки.

Важким випробуванням для колективу цукровиків були роки Великої Вітчизняної війни. Але завод і тоді працював, видавав продукцію під час тимчасової окупації німецькими фашистами. Відступаючи, окупанти встигли зірвати залізничний міст в Ульяновці і вивезти основні деталі з центральної машини силового цеху заводу. Буквально на третій день після звільнення селища (12 березня 1944 року) було споруджено тимчасовий дерев’яний міст, і рух поїздів на перегоні Гайворон – Підгородня був відновлений. Тоді ж організовано пошук вивезеного обладнання. Його знайшли неподалік радянсько-польського кордону і швидко доставили на завод.

Незважаючи на неймовірні труднощі воєнного часу, робітники якісно підготували завод до роботи, і 12 жовтня 1944 року почався новий виробничий сезон цукроваріння, за який було випущено 47 тисяч центнерів білого цукру. Робітники заводу надавали велику допомогу трудівникам бурякорадгоспу та сусідніх колгоспів у проведенні сільськогосподарських робіт.

У наступні роки колектив підприємства крок за кроком збільшував темпи виробництва, зменшував затрати на одиницю продукції, втрати цукру у виробництві. Протягом 1946 – 1959 років ульяновські цукровики п’ять разів виходили переможцями всесоюзного і республіканського змагань у своїй галузі.

Завод став не лише одним з найбільших і економічно сильних підприємств району, а й об’єктом досить потужної інфраструктури. Школа, дитячий садок, гуртожиток, житлові будинки, неврологічне відділення з бальнеогрязелікуванням, будинок культури, інші життєво важливі об'єкти виростали навколо заводу і завдяки заводу. Крім того підприємство взяло на себе житлово-комунальне забезпечення значної частини міста. Водопостачання, каналізація, центральне опалення – все це здійснював завод.

Ульяновка росла і розбудовувалась разом з цукрозаводом.

Указом Президії Верховної Ради української РСР 5 травня 1949 року районним центром Грушківського району Одеської області затверджено селище міського типу Ульяновку з перейменуванням району на Ульяновський. Розбудовувався він в основному в повоєнні роки. Зростала кількість підприємств і організацій, які зосереджувалися переважно в районному центрі. Зводилися житлові будинки, дитячі садки, школи, магазини, лікарняні установи.

19 липня 1974 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР селище віднесено до міст районного підпорядкування. Це наймолодше місто в Кіровоградській області